dandorfman (dandorfman) wrote,
dandorfman
dandorfman

"Eсли у нас угоняют табун лошадей – это зло, если мы угоняем табун лошадей – это добрo!"



Олег Качмарский опубликовал эту статью задолго до Майдана, в 2012-м году. Я копирую не полный ее текст, она достаточно большая по объему.

Кто хочет прочесть ее полностью, можете сделать это здесь:
http://alternatio.org/articles/literature/item/1180-бандера-против-франко-или-национализм-национализму-рознь

Речь идет об идейном учителе Степана Бандеры, про которого я не знал. Имя учителя - Дмитро Донцов.
Желательно знание украинского языка, все цитаты из Донцова - на украинском.




Что же представляет собой эта «спеціальна правда», столь не доступная Драгоманову и Ко? В разделе «Чинний націоналізм» Донцов поясняет: «Ніяка річ не є добра,… лише відповідно до того, як вона впливає на організм… Тут ми знову приходимо до «спеціяльної» моралі, що диктується розвитком сили окремого організму,… до того критерія правди (і моралі), який є в «зрості почуття сили». Ті моральні ідеї є добрі, які йдуть на користь в конкуренційній боротьбі за існування, що йде поміж соціяльними групами або між групою та її природним окруженням; добре поступування те, яке на користь роду, зле – на його не користь» (с. 271)

– А попросту говоря: если у нас угоняют табун лошадей – это зло, если мы угоняем табун лошадей – это добро!

«Розумові «ідеї» кастратів»

Таким образом, читая работу Донцова, можно понять суть нынешних разногласий по национальному вопросу. Оказывается, все дело в том, что есть национализм и национализм. То есть одним и тем же словом называются в корне противоположные – ВЗАИМОИСКЛЮЧАЮЩИЕ – системы взглядов, каковыми являются «интегральный национализм» Донцова и «украинофильство» Драгоманова, Ивана Франко, Грушевского, Винниченко и др. Все они – «националисты», но оказывается, что националист националисту рознь. И все, кто в свое время поддержал идею суверенитета Украины, проголосовал за ее независимость, все – националисты. Вот только одни национализм понимают в духе Драгоманова, другие – в духе Донцова. И расстояние между ними – пропасть, заглянуть в которую можно, читая книгу Донцова.

«Так цілком логічно, – пишет он, – прийшов наш націоналізм (то есть «украинофильство» Драгоманова. – О.К.) до своїх головних матеріалістичних доктрин; ці доктрини, як і попередні (інтелектуалізм, космополітизм і соціальний квієтизм) поставило наше провансальство понад національну правду, понад «безумовне»; а тими доктринами були – лібералізм, що ставив інтереси маси, як збиранини одиниць, понад інтереси нації, як вищого цілого; демократизм, що ставив інтереси «народу», як неорганізованої безфоремної юрби, понад інтереси нації, і соціалізм, що ставив понад інтереси нації – інтереси кляси. До них треба ще долучити пацифізм, і гуманітаризм, анархізм (роди лібералізму), і провінціоналізм (рід демократизму), який інтереси однієї провінції ставив понад добро цілої нації. Всі вони були в різкій опозиції до ідеї державности як цінності в собі» (с. 51).

Как видим, здесь недвусмысленно противопоставляются «народ» и «нация». Два эти понятия и находятся в основании двух национализмов. И если первое, являясь определяющим для демократического строя, вполне понятно, то второе требует специального разъяснения.

Итак, народ и нация. Оказывается, что понятия эти не то, что не идентичны, они расположены в совершенно разных ментальных пространствах. Народ – в социальном, нация – по Донцову, в неком идеально-мистическом. Говоря сегодня о Степане Бандере как о национальном герое, борце за независимость, умышленно или нет, но упускают из виду его отношение к народу. Не к нации, а именно к народу, как его понимали Драгоманов, Франко и их последователи, называемые НАЦИОНАЛ-ДЕМОКРАТАМИ. Название это применимо как раз к тем «националистам», в основе мировоззрения которых лежит демократия – народ. Сегодня же на Украине те, кто именует себя «национал-демократическими силами», на поверку оказываются еще и большими почитателями Степана Бандеры. Но тот, как известно, в своей деятельности руководствовался идеями «интегрального национализма» Донцова, построенного на противопоставлении народа и нации. Донцов просто на дух не выносил никакой демократии. То, что им двигало, можно называть по-разному, но только не демократическими убеждениями. Вот некоторые весьма характерные его высказывания:

«Милосердними треба нам буть за для всього живого, – пише Франко – бо життя це клейнод, хиба ж є що вище від нього?» – на что Донцов отвечает: «Для великих рас є щось, що є вище за життя одиниць. І для цього «Щось» готові вони жертвувати навіть життям одиниць» (с. 53) – и далее уточняет: «Для кого рід або ідея, власна примха є все, для того навіть знищення одиниці є великою афірмацією, перемогою життя» (с. 54).

«За рідну школу змагався він, виходячи «з педагогічного, а зовсім не з національного принципу» (с. 122) – Весьма актуальное для нашего времени замечание, не правда ли?


«Це не був націоналізм нації, чисто релігійна ідеологія, з волею будувати, з завойовницьким інстинктом, з жадобою панування й влади, – то був вузько ограничений націоналізм провінції, сентиментальна ідеологія, яка стреміла лише «визволити» особу від усяких пут і забезпечити їй не закаламучене спокійне життя під чиїми будь опікуючими крилами. Свій патріотизм вони принизили до любови, до «рідної сторононьки», до її звичаїв, до «регіоналізму»» (с. 160).

«Мораль сильних – розвивати всі свої сили, розкошувати щастям свого – це було недопустиме для тих, для кого заповіддю було не здобування, а гармонія, не здобуття, а симпатія і солідарність» (с. 168).

«Розумові «ідеї» кастратів, що дбають лише про «просвіту» і злагіднення пристрастей, що прикручують полум’я почування, де воно за ясно бухає, – є толерантні до інших, бо вони мерці, що живуть мозком, але не серцем, бо логіка річ угодова. Натомість, чуттєві ідеї «фанатиків» не знають толеранції, бо спір про догмати віри рішається не полюбовним судом, лише ордаліями» (с. 263).

«Мораль сильних»

Как видим, идеи социал-демократии, лежавшие в основе «украинофильства» Драгоманова и Франко – есть то, что более всего ненавистно Донцову. Что же, в таком случае, предлагает он в альтернативу? Каковы его собственные ориентиры? Таковыми оказываются вера в избранность, культ силы, экспансия, воля к власти, насилие избранных над неизбранными. В колонизаторской деятельности он видит проявление человеческого гения: «Великий похід вибраних рас, що привів до створення величних пам’ятників людського генія, як Британська імперія, європеїзація Африки, культивізація Індії, тощо…» (с. 56).

«В ще більш чистім виді (ніж у насолоді риском і в героїзмі) виявляється воля до влади в нічим не прикрашенім, голім стремлінні до неї, в жадобі панування». (с. 231).

«Експансія – не тільки самоутвердження власної волі до життя, але й заперечення її в інших, – такий закон життя органічного і надорганічного». (с. 235).

«Всяка нова ідея нетолерантна, – пишет Донцов и в подтверждение своих слов приводит высказывание Бакля: «Революція, Бартоломієва ніч, релігійні війни, інквізиція, часи терору, все це явища того самого роду, спричинені масами, охопленими тими релігійними афектами, які з конечністю вели до вимордування огнем і мечем усіх, хто опирався запанованню нової віри. Практики інквізиції це практики людей цілковито переконаних у правдивості своєї правди». (с. 264).

И далее: «Право нації на самовизначення? Певно, але не кожна, що «має» це право, має його! Це найліпше в глибині своєї душі знають самі претенденти на це право: «бунт темношкірих стоїть перед дверима (пише той самий автор (некто Е. Людвик. – О.К.)), але поки що він не є ознакою державно-творчої сили». (с. 278).

«Творче насильство – як «що», ініціятивна меншість – як «хто», ось підстава всякого майже суспільного процесу, спосіб, яким перемагає нова ідея». (с. 290).

«Осміяна філістерами філософія британського націоналізму («right or wrong, my country»), або німецького «Deutschland uber Alles», повинна стати – mutatis mutandis – і нашим гаслом». (с. 337)

Из вышеприведенной подборки цитат без каких-либо комментариев становится очевидным коренное отличие двух национализмов – социал-демократического и национал-шовинистического. Последнее название более всего подходит донцовскому учению, ибо оно ни в чем не противоречит, а только повторяет основные положения германского национал-социализма.

Посему в совершенно новом свете открывается проблема «геройства» Бандеры. Вовсе не по причине сотрудничества или несотрудничества с германскими нацистами, а как убежденный последователь «интегрального национализма» Донцова, то есть по своей собственной политической сути Степан Бандера является национал-шовинистом. Или фашистом – в том смысле, в каком это слово закрепилось у нас.

А потому и отношение к этой исторической личности вызывает столь неодинаковую реакцию в разных регионах Украины. В этом смысле Степан Бандера – лакмусовая бумажка, определяющая глубинные симпатии населения. Таким образом отношение к Великой Отечественной войне и ее фигурантам из политической плоскости переводится в мировоззренческую. Потому как советский режим далеко не исчерпывается загадочно-жуткой фигурой Сталина и кровавой деятельностью костоломов НКВД. Хотя и в весьма жесткой недемократической форме, но в основе его лежали идеалы именно социал-демократические. И сегодняшние ностальгические чувства по советскому времени обусловлены вовсе не любовью к Сталину, а потребностью в социальной справедливости.

С другой стороны, в западных областях Украины за любовью к Бандере, Шухевичу, ОУН-УПА скрывается неизжитая симпатия к национал-социализму, национал-шовинизму, фашизму. В открытую признаваться в этом не представляется возможным – как-никак, а в Европе все же чтят решения Нюрнбергского процесса. А потому приходится всячески открещиваться от фашизма, попутно героизируя своих героев, называя их именами улицы, воздвигая в их честь памятники и монументы.

Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 9 comments